Коли дід пішов, Оксана ще довго сиділа перед роздруківками. Назар спав, Денис тихо ходив кухнею, намагаючись не гриміти посудом. У дванадцяти рядках умістилося майже все її доросле існування: нічні перекази, відмова від власних планів, відкладені діти, почуття провини, звичка бути корисною.
Дивно, але злість на матір не піднімалася. Натомість прийшла холодна ясність. Лариса була недолюбленою, брехливою, жорстокою у своїй зручній сліпоті. Її можна було пожаліти. Але жалість не зобов’язувала знову відкривати гаманець і підставляти шию. Оксана вперше виразно зрозуміла: співчуття і прощення — не одне й те саме.
До Злати, навпаки, виникло несподіване співчуття. Сестру звели на п’єдестал без згоди і за тридцять років не сказали, що знизу його тримає чужа спина. Їй дозволили вірити, що гроші з’являються самі, що мама все вирішує, що світ зобов’язаний підлаштовуватися. Це не робило Злату невинною в усьому, але пояснювало її розгубленість.
У суботу вона зателефонувала просто з аеропорту. Без «як ти», без «як Назар», одразу ображеним, швидким голосом:
— Ксю, це провал. Відпустка зіпсована повністю. Твоя картка не працювала весь тиждень. Увесь, розумієш? Мені довелося позичати в Наді на каву і таксі. У Наді! Я стояла як бідна родичка, це жах. Зараз чекаю валізу, а завтра вечеря в батьків. Зроби так, щоб до понеділка все знову запрацювало. У мене новий проєкт, контент розписаний на два тижні, не можна випадати.
— Злато, зупинися, — сказала Оксана. — Дай відповідь на просте запитання. Як ти думаєш, звідки взагалі бралися гроші на цій картці?
У слухавці зависла пауза. Не роздратована, не театральна — справжня. На тлі металевий голос оголошував посадку на черговий рейс.
— Ну… від мами з татом, мабуть? — невпевнено протягнула Злата.
У її голосі вперше прозвучало запитання, і від цього стало ще сумніше.
— Завтра приїжджай до батьків, — сказала Оксана. — Дізнаєшся багато нового…
