Оксана спокійно розстебнула дитячу сумку. Під пачкою вологих серветок лежав складений аркуш. Вона дістала його, однією рукою розгладила на столі й поклала просто в коло теплого світла від лампи.
— Ти маєш рацію, мамо. У Злати таких проблем справді не буває. Зараз усі побачать чому.
Вона говорила рівно, майже буденно, і від цього в кімнаті стало ще тихіше.
— Це виписка за переказами за останні дев’ять років. Сума, яку я щомісяця надсилала на твій рахунок. Мені казали, що це на лікування батька, ліки, дім і необхідні витрати. На реальне лікування пішла менша частина. Решта розчинялася в оплатах наставниці Аделіни, її обрядах, чистках, каналах, а також у витратах Злати. Ось окремий рядок — п’ятсот тисяч «на термінову операцію татові». Операції не було. Тато тоді якраз почав ходити краще.
Лариса різко зблідла. Софія нахилилася до аркуша, витягнувши шию. Хтось із кузенів тихо присвиснув, але тут же замовк.
Оксана подивилася на сестру.
— Злато, для тебе це, мабуть, сюрприз. Гроші, на які ти жила всі ці роки, надходили не від мами з татом. Їх надсилала я. Просто через мамин рахунок. Виходить, я дев’ять років оплачувала твій красивий графік, поїздки, проєкти й усе інше, сама не знаючи масштабу. Але тобі, наскільки розумію, цю деталь ніхто не повідомив. Тому особисто до тебе в мене зараз претензій немає.
У вітальні зависла така тиша, ніби зі спектаклю раптом винесли декорації і всі побачили голі стіни.
— Це брехня, — вигукнула Лариса. — Огидна брехня! Вона все перекрутила! Павле, чого ти мовчиш? Скажи їм! Захисти мене!
У цю мить двері до вітальні відчинилися ширше. Мирон Несторович увійшов повільно, але з таким виглядом, ніби саме його виходу всі й чекали. Він опустив папку поруч із роздруківкою. На старому картоні лишилися глибокі сліди від гумок.
— А я, між іншим, усе знав, — сказав він неголосно.
Його голос не був гучним, але розійшовся кімнатою, як удар по склу.
— І Галина знала. Останній рік вона їздила до нотаріуса частіше, ніж до лікаря, бо хотіла встигнути. Ось договір дарування. Ось заповідальні документи. Ось умови фонду.
Він постукав пальцем по верхньому аркушу.
— Цей дім, Ларисо, належав твоїй матері. Не тобі. Галина розпорядилася ним сама: дім і ділянку оформлено на Оксану й маленького Назара. Для тебе і Павла закріплено довічне проживання, щоб ніхто в старості не опинився на вулиці. Заощадження пішли у фонд на ім’я правнука. І є там один пункт, який я особливо люблю.
Дід дістав окуляри, надягнув їх на самий кінчик носа і прочитав із явним задоволенням:
— Забороняється витрачати кошти фонду на ритуальні, окультні та псевдоцілительські послуги будь-якого роду.
Він зняв окуляри й подивився на Ларису.
— Нотаріус тоді двічі перепитав Галину, чи не жартує вона. А вона веліла писати дослівно і сказала, що чоловік потім пояснить. Я пояснив. У того юриста й досі зберігається копія прайсу вашої улюбленої контори «Місячний ключ». Карму в них чистять дорого, зате, як бачимо, не завжди якісно…
