Лариса схопилася так різко, що чашка біля її ліктя дзенькнула об блюдце.
— Це мій дім! Я тут господиня! Я найму адвоката, найкращого, найдорожчого. Ви не маєте права так зі мною чинити!
— Сядь, господине грому й блискавок, — втомлено сказав Мирон Несторович. — Будь-який грамотний юрист пояснить тобі те саме, що й я: папери чисті. Галина була при здоровому глузді, нотаріус усе пам’ятає, підписи стоять де треба. Можеш шукати хоч третього, хоч п’ятого фахівця. Тільки платити їм доведеться самій. А от де ти тепер візьмеш гроші, питання цікаве. Ріг достатку закрито.
Лариса заплакала. Голосно, надривно, звично. Зазвичай ці сльози працювали безвідмовно: хтось починав утішати, хтось винувато м’якшав, хтось здавався заради тиші. Але тепер кімната дивилася інакше. Співчуття не прийшло.
Зрозумівши це, Лариса кинулася до чоловіка.
— Павле! Ти будеш сидіти й дивитися, як мене принижують? Це ж і твоя сім’я, твоя вина теж. Скажи їм, що все було не так!
Павло Андрійович повільно підвів голову. Він виглядав старшим за свої роки, втома лежала на обличчі сірим шаром. Довго дивився на Оксану, потім перевів погляд на дружину.
— А Ксюша ж має рацію, — сказав він глухо.
Кожне слово впало важко, без можливості відіграти назад.
— Усі ці історії про Аделіну, про чистки, про термінові гроші — це твоє, Ларисо. Не моє. Я мовчав, так. І за це мені соромно. Але гроші в доньки виманювала ти. Тож тепер розбирайся сама.
Лариса вдарила його поглядом, відточеним за роки шлюбу до бритвяної гостроти. Павло тут же зсутулився, знову втупився в долоні й більше не сказав ні слова.
Злата сиділа на дивані, закривши обличчя руками. Плечі її здригалися, але вона не ридала напоказ, не вимагала уваги, не влаштовувала сцени. Це був інший плач — тихий, спантеличений, майже дитячий. Уперше вона побачила не злу сестру і не зламану картку, а всю конструкцію цілком. І себе на її вершині.
Оксана підвелася обережно, бо різкі рухи віддавалися болем. Денис узяв автолюльку. Перед виходом вона дістала з кишені лікарняну бірку, ту саму, з ночі аварії. Обгорнула її навколо пластикової ручки автолюльки і залишила там на видноті — легкий, майже невагомий знак того вечора, коли вона лежала між болем і страхом, а сім’я розподіляла обов’язки з поливу квітів.
— Дякую, тітко Софіє, що подивилися цифри, — тихо сказала Оксана. — Я знаю, ви розкажете решті. І цього разу це буде правильно.
Софія мовчки кивнула. Не колишнім квапливим кивком, не з ввічливості, а твердо.
Оксана зустрілася очима з батьком. У його погляді було стільки провини, що її вистачило б на довгу розмову. Вона ледь помітно кивнула: без докору, але й без обіцянки все забути. Потім вийшла в коридор. Денис і дід пішли за нею.
Двері вона зачинила здоровою рукою тихо, майже дбайливо, до м’якого клацання. Грюкають дверима ті, хто ще чекає відповіді з кімнати. Оксана більше не чекала…
