Адвокати, до яких Лариса все ж звернулася, швидко винесли їй сухий і неприємний висновок: сперечатися майже нема з чим. Документи складені акуратно, умови зрозумілі, довічне проживання батьків захищене, але право розпоряджатися домом належить уже не їй. Скандали ще гриміли кілька тижнів, потім утомилися самі від себе.
Павло Андрійович і Лариса залишилися жити в домі. Оксана не збиралася виштовхувати батька на вулицю, а договір і без того гарантував їм дах над головою. Тільки тепер дім перестав бути Ларисиною сценою, на якій вона могла безкінечно розігрувати жертву і господиню водночас.
«Місячний ключ» без чужих переказів швидко втратив містичний блиск. Космічні обіцянки звучали так само солодко, але рахунки вимагали звичайних грошей. Великий достаток чомусь не прийшов, грошові канали пересохли, а від колишнього сяйва залишилися замацані карти, напівтемна кімнатка і прострочені квитанції.
Через три місяці Злата видалила блог. Потім влаштувалася менеджеркою в рекламне агентство. Одного разу пізно ввечері вона надіслала Оксані коротке повідомлення: «Куди все йшло?»
Оксана відкрила стару виписку, зробила скрин і надіслала без коментарів. Злата довго була в мережі, але нічого не написала. Після цього вона жодного разу не попросила грошей, навіть натяком.
Тітка Софія виявилася точнішою за будь-яке сімейне радіо. Вона переказала побачене всім, хто раніше телефонував Оксані з обвинуваченнями, і на подив самої Оксани, дзвінки припинилися майже одразу. Осуд тримався лише до першої зустрічі з цифрами.
Павло Андрійович іноді телефонував доньці з машини. Завжди тихо, ніби боявся, що вдома стіни донесуть кожне слово. Оксана брала слухавку. Вони говорили недовго: про Назара, про погоду, про самопочуття. Великого примирення не сталося, але тонка нитка між ними не обірвалася.
Віра допомагала перші два найважчі тижні, поки Оксана вчилася піднімати сина однією рукою і дихати так, щоб не різало в грудях. Потім вона поїхала на інше замовлення, але зв’язок не зник. На свята Назарові приходили листівки з акуратним підписом: «Від тітки Віри, яка гойдала тебе на руках».
Мирон Несторович невдовзі продав свій старий дім і зняв квартиру за десять хвилин від Оксани. Щонеділі він приходив на обід, знімав черевики в передпокої і незмінно водружав товсту папку на полицю для взуття.
— Нехай полежить, — басив він, проходячи на кухню.
Папка лежала, як домашній оберіг від забудькуватості. Але забувати більше не було кому.
