Через півтора місяця після його появи Оксана поверталася додому пізно ввечері. На темному широкому перехресті в її машину влетіла вантажівка: водій заснув за кермом і пронісся на заборонний сигнал. Далі все розпалося на спалахи: скло, удар, чужі голоси, різкий запах лікарняного коридору. Коли вона прийшла до тями, права рука була у важкому гіпсі, у грудях кожен вдих відгукувався болем, а лікар коротко перелічив: три ребра, ушкодження легені, спостереження обов’язкове.
Оксана слухала його, але сенс слів провалювався кудись убік. У голові билося тільки одне: Назар. Півторамісячний син був удома з денною нянею, та залишалася до одинадцятої. Денис перебував у відрядженні далеко, за кілька годин польоту літаком. Настінний годинник у палаті показував пів на десяту.
Першим додзвонився чоловік. У слухавці шумів аеропорт, оголошували рейси, котилися валізи, а його голос був низьким і здавленим.
— Я взяв найближчий квиток. Буду під ранок, приблизно о четвертій. Тая точно сидить до одинадцятої, потім їй до своїх дітей. Я дзвонив твоїй матері.
— І?
— Ксю, тримайся за ліжко. Вона відмовилася.
— Відмовилася?
— Сказала, що не може кинути квартиру Злати. Та полетіла відпочивати, а Лариса має поливати її квіти. Ціле підвіконня, розумієш. Без неї там, мабуть, почнеться ботанічна катастрофа.
— Квіти? — Оксана кліпнула, бо лікарня, гіпс і кардіомонітор раптом стали здаватися менш реальними, ніж ця фраза.
— Квіти. Я, може, не відрізню фікус від кактуса, але суть уловив. А потім вона додала, що у Златочки таких раптових бід не буває, тому вони до таких ситуацій не готові.
Оксана мовчала. Крізь слухавку до неї долітали чужі кроки, гул термінала, уривки нормального життя, у якому люди купували каву, шукали вихід на посадку і не обирали між немовлям і горщиком із геранню.
— Денисе, не панікуй. Я вирішу.
— Я її після прильоту…
— Не треба. Сідай у літак. Нерви ще знадобляться.
— А ти як?
— У порядку.
Денис знав її п’ятнадцять років і розумів: коли Оксана з переламаними ребрами вимовляє «у порядку», це не відповідь, а команда діяти швидше. Він важко видихнув і відключився.
Вона якийсь час дивилася в білу стелю. Нічого всередині не вибухнуло, не обсипалося, не закричало. Навпаки, ніби зміщена кістка нарешті стала на місце. Рідний онук, якому півтора місяця, у порожній квартирі до ночі. І герань, яку не можна залишити без нагляду. Це було навіть не зрадою. Це був кошторис, голий і точний, де ціна дитини виявилася нижчою за п’ять горщиків на чужому підвіконні…
