Сліз не було. Замість них увімкнувся звичний робочий режим: визначити загрозу, закрити провал, емоції розібрати пізніше. У пам’яті спливло агентство нянь, яке вони з Денисом знайшли ще до пологів, більше для спокою, ніж для реального користування. Тоді Оксана сміялася: «У нас же бабусі». Тепер ця фраза здалася їй не смішною, а майже непристойною.
Великий палець лівої руки набрав номер. Відповіли швидко.
— Агентство «Ластівки», Олеся слухає.
— Добрий вечір. Мені потрібна нічна няня до немовляти. Терміново. Бажано так, ніби вона вже стоїть біля дверей.
— Давайте дані.
— Я в лікарні після аварії. Щойно прийшла до тями. Синові півтора місяця, він удома з денною нянею, але її зміна закінчується за годину. Чоловік летить, буде тільки під ранок. Родичі не можуть.
Оксана замовкла на секунду і все ж додала сухо:
— З причин, пов’язаних із кімнатними рослинами.
На тому кінці дроту теж витримали паузу, але не стали ставити зайвих запитань.
— Зрозуміла. Як звати малюка?
— Назар. Він на суміші. Банка стоїть на верхній полиці, вода в термосі, гріти до тридцяти семи. Алергій не було. Зазвичай спить до другої, якщо прокинеться — гойдати на лівому боці, так швидше заспокоюється. Доступ у квартиру організує чоловік, код він надішле.
— Прийнято. Зараз підніму вільних перевірених нянь. Протягом пів години надішлю анкету і фото, щоб денна няня звірила людину біля дверей.
— Дякую, Олесю. Ви перша за вечір сказали «зрозуміла» так, що я повірила.
Дівчина тихо, зовсім не по-операторськи, усміхнулася.
За сорок хвилин Віра, нічна няня з м’яким обличчям і зібраним волоссям, увійшла до квартири за кодом, показала документи Таї й прийняла зміну. Оксана лежала в палаті, не рухаючись, поки екран телефона на грудях не блимнув новим повідомленням. На знімку Назар спав у жовтому колі нічника, упершись кулачком у щоку. Під фото Віра написала: «Усе спокійно. Хлопець сам обрав позу, не стала заважати. Дихає рівно, спить міцно».
Оксана дивилася на цей маленький кулак і відчувала, як зсередини вимивається остання надія на матір. Чужа жінка за договором за сорок хвилин зробила те, заради чого рідна бабуся не відірвалася від графіка поливу квітів. Образа не прийшла. Ображаються, поки чекають. А чекати, як виявилося, вже не було чого.
Телефон усе ще світився. Назар був у безпеці. Ліва рука слухалася. Голова працювала чисто, майже безжально. Оксана відкрила мобільний банк і знайшла чотири регулярні платежі. Кожен вимагав одного дотику. Скасувати. Підтвердити. Готово. За двадцять секунд вона закрила те, що тягнула дев’ять років.
Перш ніж вийти із застосунку, вона випадково зачепила історію операцій. В очі впав рядок дворічної давнини: великий переказ із підписом «на термінову операцію татові». Операції тоді не було. Павло Андрійович якраз того року став ходити впевненіше і майже перестав користуватися тростиною.
Оксана погасила екран. У палаті тихо пікало приладдя, за дверима шаруділи кроки медсестри. У темряві, де біль від ребер ставав глибшим і чеснішим, нарешті піднялося питання, від якого вона відверталася багато років: навіщо вона все це робила? Не зі слабкості. Не з великодушності. І навіть не з любові, яку прийнято вважати святою й безумовною. Вона просто переплутала захищеність із потрібністю. Якщо тебе використовують, значить, без тебе не можуть. Ця підміна гріла її довше, ніж слід було. А тепер тепло скінчилося…
