Екран спалахнув відеодзвінком. Злата.
Оксана прийняла виклик. На екрані з’явилася засмагла сестра в шовковому халаті, з високим келихом у руці. За її плечем сяяв басейн, по воді ковзали блакитні відблиски.
— Ксю, привіт. Мама щось не бере слухавку, мабуть, знову в неї свої трагедії. Слухай, у мене тут проблема. Заходжу я в спа, даю картку, а термінал двічі пищить відмовою. Уявляєш? Адміністраторка дивиться на мене так, ніби я їй сироту принесла. Перевір, будь ласка, ліміти, а то в мене завтра зйомка на пляжі, без лімфодренажу обличчя буде як після городу.
— Злата, ти знаєш, що я зараз у лікарні?
— У лікарні? — сестра насупилася, але погляд її тут же пішов убік. — Зачекай. Так, мені два мохіто без алкоголю, в одне м’яти побільше. Ксю, ти застудилася, чи що? Візьми якийсь дорогий заморський мед, він гидкий, зате допомагає.
— У мене врізалася вантажівка. Три ребра, рука в гіпсі, легеня пошкоджена.
— Ой, жах. Ну ти одужуй. Хоча ти іноді так розповідаєш, ніби кінець світу. Пам’ятаєш, торік у тебе теж було вигорання, а потім нічого, ожила. То що з карткою? Мені справді треба вирішити сьогодні.
Оксана дивилася на сестру і раптом зрозуміла, що злитися на неї важче, ніж очікувалося. Злату з дитинства поставили під скляний купол і ніколи не пояснили, хто миє це скло ззовні.
— З карткою все нормально, — сказала вона. — Грошей на ній більше немає.
— Як це немає? Це ж наша спільна подушка. Мама так казала.
— На добраніч, Злато.
Вона скинула дзвінок. Потім відкрила чат із дідом і написала коротко: «Треба поговорити»…
