Мирон Несторович з’явився в палаті за три години. Денис іще летів десь над нічною темрявою, а дід уже стояв у дверях: випрасувана сорочка, стара тростина, яку він ненавидів так виразно, ніби та відповідала йому взаємністю, і товста, потерта папка під пахвою.
— Діду, я ж не просила терміново.
— А мені особливі запрошення ні до чого, Ксюшо. Вік поважний, тростина солідна, папка переконлива. Охорона вирішила, що я великий лікар, і пропустила з повагою.
Він сів поруч, оглянув гіпс, крапельницю, її бліде обличчя. Потім обережно поклав долоню на край ліжка.
— Я Денису дзвонив. Спитав, як ти. Спитав, що мати сказала. Зять замовк. А коли чоловік мовчить про тещу, це красномовніше за будь-яке обстеження.
— Вона зайнята. Поливає Златині квіти.
— Чув. Герань у нас тепер важливіша за правнука. Хоча квітка, треба визнати, істота чесна: дав води — отримав листя. І не вимагає оплатити їй духовне розкриття.
Оксана перевела погляд на папку.
— Що там?
— Уся картина. Тільки сьогодні ми її не розгортаємо. Такі папери подають холодними і при повній залі.
— Ти думаєш, мама збере рідню?
— Не думаю, знаю. Твоя мати не вміє страждати без глядачів. Вона навіть картоплю чистить так, ніби чекає оплесків. Дай їй добу-другу. Хто звик жити за чужий рахунок, той першим вимагає сімейного суду. Вона сама викопає яму, сама поставить навколо стільці і сама запросить публіку…
