Уранці дід виявився правий. Лариса підняла родичів так, ніби сталося справжнє лихо, тільки лихом у її версії була не аварія Оксани, а скасовані платежі. По сімейних чатах розійшлася розповідь про безсердечну доньку, яка кинула хворого батька без ліків, покарала матір за дрібницю і, мабуть, вирішила зруйнувати дім через одну образу.
Тітка Софія телефонувала кілька разів поспіль, але Оксана не взяла. О другій годині дня до палати увійшов Денис. Неголений, пом’ятий перельотом, із темними колами під очима й автолюлькою в руці. Він поставив сплячого Назара на сусіднє ліжко, сів на пластиковий стілець і видихнув так шумно, ніби щойно доніс на руках половину аеропорту.
— Варту змінено, — сказав він. — Сина доставлено, батько родини живий, але морально пом’ятий.
Оксана здоровою рукою торкнулася ручки автолюльки. Назар тихенько сопів, губи смішно сіпалися уві сні.
У цей момент зателефонував Павло Андрійович. Голос батька тремтів, зривався, ніби він говорив із тісного місця, де не можна зробити повний вдих.
— Ксюшо, доню, я щойно дізнався. Мені ніхто нічого не сказав, клянуся. Як ти? Як Назар?
— Тату, все під контролем. Назар поруч, спить.
— Я давно хотів тобі сказати… я все збирався…
На задньому плані грюкнули двері. Жіночий голос різко покликав його, фраза обірвалася. Потім динамік ніби накрили долонею. Коли батько знову заговорив, живе в його голосі вже згасло.
— Мені час, Ксюшо. Лікуйся. Бережи себе.
Зв’язок обірвався.
— Скільки років він так живе? — тихо спитав Денис.
— Усе життя, скільки я пам’ятаю.
— Суворий сімейний режим.
— Довічний, — сказала Оксана.
Денис дістав ноутбук. Протягом дня вони втрьох — Оксана, Денис і Мирон Несторович, який підключився по відеозв’язку, — зводили банківські виписки з паперами з папки. Дев’ять років допомоги, дев’ять років маминих сліз і прохань, дев’ять років «батькові терміново потрібно» стиснулися до однієї друкованої сторінки. Сухі цифри виглядали страшніше за будь-які крики.
Надвечір сімейний міф став зовсім розкішним: Оксана, за словами Лариси, мало не відібрала в батька останні таблетки й поїхала відпочивати на далекий острівний курорт. Із переламаними ребрами, мабуть, особливо зручно було лежати в шезлонгу.
Першого числа автоплатежі не пройшли. Ближче до полудня зателефонувала Лариса. Голос був оксамитовим, тривожним, тим самим, який вона вмикала для лікарів, далеких родичів і людей, перед якими треба було здаватися благородною.
— Сонечко, як ти? Я місця собі не знаходжу. Зовсім не спала.
— Справді?
— Звісно. Тут іще банк знову чудить. Переказ чомусь відхилено. Подивися, будь ласка, раптом збій.
— Збою немає, мамо. Я вимкнула автоплатежі.
Мовчання в слухавці стало густим. Потім м’яка мати зникла, як маска, зірвана за гумку.
— Ти при своєму розумі? Ми на тебе все життя поклали! Усе в тебе вклали, усе!
— Коледж я оплатила сама. В університеті вчилася без ваших грошей. Що саме ви в мене вклали?
— У Злати таких проблем ніколи не буває!
— Оце я вже зрозуміла, — спокійно сказала Оксана і завершила дзвінок.
Увечері прийшло довге повідомлення від тітки Софії. У ньому було багато знаків оклику, обурення і обов’язкова фраза про те, що покійна Галина Степанівна померла б від сорому вдруге. Оксана не стала відповідати словами. Вона надіслала ту саму сторінку з дванадцятьма рядками і додала: «Спитайте в мами, хто така наставниця Аделіна». Індикатор набору блимав майже хвилину, потім зник…
