— Хотів жити з мамою в одній квартирі? — промовила Марта тихо й чітко, киваючи на куртки, що лежали поверх сумок. — Забирай свої речі. Тепер ти переїжджаєш до неї в село.
На обличчі Богдана спершу майнуло чисте нерозуміння. Він моргнув, ніби почув фразу чужою мовою. Потім звична самовпевненість повернулася до нього, хай і не так упевнено, як раніше. Він вирішив, що це звичайна сцена ревнощів, жіночий каприз, який треба перечекати й продавити…
— Не вгадала, — усміхнувся він, засунув руки в кишені й похитнувся з п’яти на носок. — Будинок продано. У село ніхто не їде. Я тобі сказав: вдягайся і спускайся. Там дві фури. Гарнітур, посуд, зимові речі. Завтра їдемо до нотаріуса й оформлюємо мою половину. Без цих твоїх умов. Мама потім усе віддасть.
Він зробив крок уперед, намагаючись виглядати значнішим, але шлях знову перегородили його ж баули. Марта не відступила ні на сантиметр. Вона дістала телефон, розблокувала екран і підняла його так, щоб Богдан бачив відкриту сторінку бази.
— Яка прикрість, правда? — її голос став дзвінким і холодним. — Я перевірила твою маму. Три мільйони двісті тисяч боргів. Кредити, позики, податки, штрафи. Дати теж бачила. Свіжу справу про стягнення відкрито зовсім недавно. Гроші від будинку пішли на погашення боргів майже одразу, як потрапили на рахунок.
Усмішка Богдана почала сповзати з обличчя повільно, як віск із перегрітої свічки. Він відкрив рота, але замість репліки вирвався лише сиплий звук.
Марта зробила крок до нього, і він несподівано відсахнувся.
— Платити вам нічим, Богдане. Ні зараз, ні за тиждень. Тому жодної частки в моїй квартирі ти не матимеш. Ваша схема закінчилася, навіть не почавшись. Моя житлоплоща в безкоштовних сімейних комбінаціях більше не бере участі…
