Приблизно за годину двір здригнувся від важкого рику двигунів. Марта нахилилася до скла. Між припаркованими машинами, чіпляючи колесами бордюри й притискаючи до землі хирляві кущі, протискалися дві брудні фури. Вони пихкали вихлопом, смикалися вперед і мали такий вигляд, ніби у двір помилково заїхав караван лиха.
Із кабін вибралися похмурі вантажники в засмальцьованих робах. За ними важко спустилася Галина Степанівна у спортивному костюмі, який на її фігурі виглядав як захисний чохол на бронемашині. Обличчя в неї було червоне від дороги й хвилювання. Вона відразу почала махати руками, вказувати, куди ставити, кому під’їхати ближче, кого зачекати.
Богдан з’явився з другої фури. Він підбіг до матері, щось весело їй сказав, поплескав одного з вантажників по плечу й попрямував до під’їзду з виглядом переможця, який уже бачить перед собою відчинені двері, гарячу вечерю й покірну дружину.
Марта злізла з підвіконня. У коридорі вона залишила лише м’яке підсвічування біля дзеркала, основне світло вимкнула. Баули темними громадами чекали біля порога. У квартирі стало так тихо, що чути було рівне гудіння вентиляції.
Ключ у замку повернувся легко. Богдан розчинив двері майже ногою, насвистуючи якийсь бадьорий мотив, ступив усередину й одразу спіткнувся об перший баул. Він незграбно змахнув руками, утримуючись від падіння, і ледь не вдарився лобом об стіну.
— Що за… — почав він, вилаявся, підвів очі й побачив Марту.
Вона стояла біля прорізу вітальні, притулившись плечем до одвірка й схрестивши руки на грудях. Обличчя було спокійне до дивності. Ні сліз, ні крику, ні звичної спроби пояснитися. Лише тонка, майже непомітна усмішка людини, яка вже додивилася партію й знає кожен хід.
— Марто, що це за завал? — Богдан роздратовано штовхнув сумку носком черевика. — Ти вирішила зараз прибирання влаштувати? Прибери з проходу. І вдягайся швидше, вантажники приїхали. Мамині коробки сама допоможеш занести, вони не важкі. Меблі ми з хлопцями потягнемо.
Він спробував переступити через баул, але Марта не зрушила з місця. Її погляд пройшовся по ньому повільно, згори донизу, і в цій мовчанці нарешті з’явилася така холодна щільність, що навіть Богдан перестав насвистувати…
