Фахівці приїхали в непримітному мікроавтобусі, за ними — поліцейська машина. Люди в захисних комбінезонах говорили тихо, без метушні, і від цього ставало ще страшніше. Нас відтіснили до хвіртки, двір оточили стрічкою. Сусіди визирали з-за парканів, хтось хрестився, хтось знімав на телефон, поки поліцейський не попросив прибрати.
Мама сиділа на лавці в Тетяни й тримала в руках дідову шапку. Вона не плакала. Тільки терла великим пальцем засмальцьований край, ніби намагалася стерти з нього всю нашу біду. Я хотіла підійти, але вона відвернулася. Мені стало боляче так несподівано, що я зупинилася посеред чужого двору.
Із льоху винесли перший пакет із пробами. Старший з аварійної бригади сказав слідчій, що внизу незаконне зберігання небезпечних відходів і саморобна система відведення випарів. Без неї могло стати зле не тільки в нашому дворі, а й у сусідніх будинках. Слова були рівні, службові, а в мене тремтіли коліна. Дід щоніч ходив туди не через старечу примху. Він тримав цей зелений вогник живим, щоб ми спали.
Сергій примчав за годину. Він вискочив із машини, не зачинивши двері, і закричав ще від воріт: — Що ви наробили? Хто вам дозволив ламати власність?
Слідча, невисока жінка зі втомленим обличчям, представилася Іриною Ткачук і попросила його говорити спокійніше. Сергій одразу змінив тон. — Я родич. Я попереджав, що Маша лізе куди не треба. Вона хотіла знайти гроші. Вона й діда довела цими пошуками.
Я відкрила рота, але слів знову не було. Ірина Ткачук подивилася на мене уважно, без співчуття й без неприязні. — Усі пояснення дасте пізніше. Зараз нікому до льоху не підходити.
Сергій нахилився до мене, коли його відводили від стрічки, і прошипів майже лагідно: — Ти хоч розумієш, що накоїла? Там підпис твого діда. А ти остання з ним жила. Думаєш, тебе пожаліють за гарні очі? Вони знайдуть, з кого спитати, Машуню…
