Правда про Миколу виявилася не красивою й не потворною, а людською. Він був упертим, гарячим, умів лагодити мотоцикли, помилявся в друзях і не вмів мовчати, коли бачив підлість. В останній записці Олені він написав: «Треба допомогти одній людині вибратися. Потім почнемо спочатку». Він не повернувся.
Олександр слухав довго. Іноді виходив у коридор, бо не вистачало повітря. Марія чекала, рахувала до ста, потім ставала поруч, не торкаючись.
— Я все життя думав, що схожий на маму, — сказав він одного разу.
— Ти і на неї схожий.
— А тепер виявляється, в мені ще людина, якої я не знав.
— У тобі ти сам, Сашо.
Він усміхнувся слабо.
— Звучить як фраза з дешевого календаря.
— Зате правда.
Навесні Олександра визнали тимчасово непридатним до військової служби й направили на тривалу реабілітацію. Він злився на формулювання, ніби в ньому чув вирок. Сергій телефонував із госпіталю й лаявся:
— Ти мені життя врятував, дурню. Тепер рятуй своє. Це наказ від кульгавого.
Вони сміялися, але після дзвінків Олександр довго сидів у темряві. Війна повернула його додому, але не колишнім. Марія вчилася любити цього — худого, різкого, іноді чужого, але живого.
Одного разу прийшов лист із подякою за дії Олександра під час обстрілу. Він прочитав, склав навпіл і прибрав у шухляду.
— Не повісиш? — спитала Марія.
— Ні. Сергій ходить із палицею, двоє не повернулися. Я не хочу робити з цього рамку. Але Ані покажу. Нехай знає, що її батько не тікав.
— Вона й так знала.
— Діти знають, поки дорослі не отруять.
Улітку Олександр уперше вийшов у двір без милиці, тільки з тростиною, яку нав’язав Іван. На лавці сиділи чоловіки, що тоді замовкли при Марії. Один підвівся.
— Сашо, ми це… раді, що ти вдома. Ми тоді зайвого наговорили. Не знали.
Олександр зупинився.
— Ви не знали, але говорили. Різниця є.
Чоловік опустив очі.
— Є.
Олександр кивнув і пішов далі. Без скандалу, але й без усмішки. Біля під’їзду на них чекав Іван у чистій сорочці. На лавці поруч лежала бляшана коробочка.
— Приніс? — спитав він.
Олександр дістав хрестик.
— Ви просили повернути особисто.
Іван подивився на срібло й похитав головою.
— Я передумав. Він уже повернувся куди треба…
