Леся взяла телефон, де все ще йшов запис, і ступила ближче. Не зупиняючи відео, вона затримала об’єктив на кулаці свекрухи: з-під пальців стирчали бабусині ключі й автомобільний брелок.
На екрані чітко відбилися і ключі, і зблідле обличчя Галини Степанівни. Видно було навіть, як здригнулося її підборіддя.
— Чудово, — задоволено сказала Леся. — Зафіксували. Ключі перебувають у вас у руках. Це важливо.
— Ти що робиш? — прошепотіла свекруха. — Навіщо ти це знімаєш?
— Докази фактичного прийняття майна. Якщо без договорів Марина опиниться в бабусиній квартирі, це буде не «рідна дівчинка переночувала», а самовільне проникнення в чуже житло. Ключі ви взяли самі, згоди на проживання немає. Запис іде від початку.
— Ніякого проникнення! — голос Галини Степанівни зірвався на тонкий писк. — Ключі ж у тебе висіли! Ти не ховала!
— Те, що річ висить на гачку, не означає дозволу її забрати, — спокійно відповіла Леся. — З машиною те саме. Поїздка без моєї згоди й документів може бути незаконним заволодінням транспортним засобом, навіть якщо потім пояснювати, що хотіли перевезти коробки.
Вона дістала з шухляди ручку й увімкнула принтер. Апарат загудів, втягнув аркуші й почав випльовувати сторінки.
— Зараз підпишемо — і все. Марина зможе їхати хоч сьогодні. Ось тут ваш підпис як поручителя, тут — відповідальність за житло, тут — за машину.
Леся простягнула ручку Галині Степанівні.
— Підписуйте. Ваше житло проти спокійного життя Марини. Усе по-сімейному, тільки чесно.
Ручка зависла між ними, мов металевий шип. Галина Степанівна дивилася на неї із забобонним жахом. Ще хвилину тому вона легко розпоряджалася чужим. Тепер невидима рука закону дісталася до її гаманця, стін, тієї самої квартири, якою вона любила лякати інших.
І пам’ять послужливо підкинула Маринині «дрібні проколи»: зіпсовані шпалери, скарги сусідів, штрафи, забуті обіцянки, спалену кухонну техніку. Раніше це були прикрощі, які можна перекласти на рідних. Тепер кожна раптом набула ціни…
