Отямилася Леся вже в лікарні. Спочатку їй здалося, що вона бачить сон. Перед нею було обличчя Назара — її Назара з минулого, з дитинства, з тих снів, які приходили іноді й залишали по собі тужливу солодкість. У цих снах вони знову бігали двором, ховалися від дощу під козирком під’їзду, сміялися, і ніхто не йшов, не обирав іншу, не зникав на роки.
Вона не відразу зрозуміла, що він справжній. Назар схилився над нею блідий, стривожений, з таким виразом, ніби сам ледве тримається на ногах.
— Лесенько, — зашепотів він, побачивши, що вона розплющила очі. — Ти мене чуєш? Як ти?
— Голова болить, — розгублено сказала вона.
— Лікар сказав, струс невеликий. В іншому, здається, обійшлося. Боже, як ти мене налякала.
Він нахилився і на мить притулився чолом до її плеча. Цей жест був таким знайомим, таким рідним, що в Лесі защипало очі.
У коридорі почулися кроки й голоси. Назар одразу випростався.
— Мені не можна тут бути, — швидко сказав він. — Я санітаром підробляю, але в іншому відділенні. Побачив тебе в приймальному покої і мало не збожеволів, коли зрозумів, що тебе привезли після аварії. Я ще зайду, щойно зможу. А ти лежи і одужуй, чуєш?
Він подивився на неї суворо, зовсім як у дитинстві, коли забороняв їй лазити на небезпечний паркан або сперечатися з дворовими хлопчаками. Потім зник за дверима.
Леся дивилася йому вслід і плакала беззвучно. До цієї миті вона навіть не розуміла, як сильно їй увесь цей час бракувало Назара. Якби він був поруч раніше, їй здавалося, вона не боялася б нічого: ні Макара, ні його погроз, ні власної розгубленості. Колись поруч із Назаром світ був безпечним. І зараз їй відчайдушно захотілося знову повірити в це.
Вона розуміла, що це почуття може бути оманливим, що Назар не зобов’язаний знову ставати стіною між нею і бідою. Минуло багато років, вони обоє змінилися, у кожного було своє життя, свої помилки, свої невимовлені слова. Але серце не слухало розуму. Серце впізнало його раніше, ніж вона встигла розплющити очі, і відразу потяглося до тієї єдиної людини, поруч із якою страх хоча б на кілька хвилин відступав.
Пізніше вона дізналася подробиці. Макар на великій швидкості врізався у вантажівку, яка йшла попереду. Його відвезли до іншої лікарні з важкою травмою голови і переломом ключиці. Леся постраждала менше, і за кілька днів її відпустили додому. Увесь час, поки вона лежала в палаті, Назар кілька разів на день знаходив можливість зазирнути до неї. Він приносив воду, питав про самопочуття, поправляв ковдру, але не затримувався надовго, запевняючи, що їй не можна втомлюватися.
Лесі, навпаки, хотілося, щоб він сидів поруч безкінечно. Вона боялася виписки, бо за дверима лікарні на неї знову чекали дім, вулиці, страх і Макар, який рано чи пізно одужає. Їй здавалося, варто піти звідси — і Назар знову зникне…
