Марина Андріївна Ковальчук не збиралася виявляти поблажливість до затриманих у формі. Оформлення на узбіччі затягнулося, однак їхати вона не поспішала. Стоячи біля патрульної машини, Марина спостерігала, як співробітники внутрішньої безпеки дістають знайдені предмети й запечатують їх у прозорі пакети.
Під сидінням виявили необліковану готівку, у багажнику лежало кілька комплектів чужих номерних знаків, а серед паперів знайшли порожні протоколи. З кожною новою знахідкою становище Максима Гончаренка погіршувалося. Нещодавня багряна барва сходила з його обличчя, залишаючи по собі нездорову сірість.
Роман Данилюк підійшов до Марини з термосом і простягнув їй склянку гарячого чаю.
— Марино Андріївно, дозвольте супроводити вас до управління, — запропонував він. — Вам варто було б трохи перепочити. Для першого дня потрясінь більш ніж достатньо.
— Ні, Романе. — Вона відпила чаю, відчуваючи, як тепло поступово повертається до змерзлого тіла. — Потрясіння зараз потрібне не мені, а їм. Я розуміла, куди їду, і не чекала легкої служби. Але навіть мене вразило таке відверте нахабство. Ви бачили, як Гончаренко гатив по моїй машині? Він ані секунди не сумнівався у власній безкарності. Йому навіть на думку не спало, що людина перед ним здатна захистити себе.
До них підвели Іллю Ткаченка. Від колишньої розв’язності молодого інспектора не залишилося й сліду. На відміну від Гончаренка, він не здавався озлобленим; тепер у його опущеному погляді наче проступало запізніле каяття. Не підводячи голови, Ілля заговорив, але голос майже відразу затремтів.
— Полковнику, я… Я лише виконував те, що він казав. Гончаренко був старшим в екіпажі. Я служу лише перший рік і не знав, що так чинити не можна.
Марина вислухала його без співчуття.
— Ви не розуміли, що не можна вимагати гроші у водіїв і залякувати людей? Не знали, що співробітник зобов’язаний відрекомендуватися й дотримуватися встановленого порядку? Це пояснюють на самому початку навчання. Ваша біда, Ткаченку, не в тому, що поруч виявився поганий приклад. У вирішальну мить вам забракло рішучості сказати просте слово «ні». Тому відповідатимете разом із ним.
Потім вона звернулася до Данилюка.
— Відвезіть обох і негайно підготуйте документи про тимчасове відсторонення всього керівництва цього підрозділу. Якщо звичайні інспектори дозволяють собі таке на дорозі, отже, начальники або отримують свою частку, або давно перестали контролювати підлеглих. До обіду мені потрібен повний звіт про всі зміни цього екіпажу за останній місяць.
Віддавши розпорядження, Марина повернулася до автомобіля. Пальці знову стиснули кермо, тільки тепер у цьому жесті вже не було захисного напруження. Так збирається перед ривком людина, яка розуміє, що відступати пізно. Те, що сталося на трасі, було лише верхнім шаром проблеми. В управлінні на неї напевно чекали й інші люди, які роками перетворювали службові повноваження на джерело особистого збагачення.
Вона повернула ключ, і старий двигун звично ожив. Розкіш ніколи не приваблювала Марину. Ця машина супроводжувала її у складних службових поїздках, і пересідати до представницького автомобіля з проблисковими маячками вона не збиралася, доки сама не вирішить, що заслужила на такі зручності.
Автомобіль рушив, залишаючи позаду метушню, спалахи синіх вогнів і двох пригнічених інспекторів, які ще недавно вважали себе повновладними господарями дороги. Тепер Марина мала з’явитися в управлінні не просто як нова керівниця. Вона їхала туди людиною, яка вже вступила у відкриту боротьбу з укоріненими порядками.
Боротьба обіцяла бути довгою. У дзеркалі заднього виду Марина бачила, як Гончаренка саджають до автомобіля для затриманих. Усе, що сталося, було не завершенням, а першим кроком.
Управління дорожньої поліції зустріло її настороженою тишею. Марина пройшла крізь головний вхід, не скориставшись службовою перепусткою, і пред’явила посвідчення черговому. Прочитавши прізвище та звання, той так розгубився, що ледь утримав у руці чашку.
Новина про ранкову подію на заміській трасі вже встигла розійтися всіма відділами. У таких установах чутки завжди випереджають офіційні повідомлення. Марина йшла довгим коридором, і розмірений стукіт її підборів по лінолеуму змушував людей у формі розступатися. Вони мовчки притискалися до стін і проводжали нову начальницю тривожними поглядами.
У цих поглядах змішалися цікавість, неприязнь і страх. Біля приймальні на Марину чекав заступник керівника, підполковник Мельниченко — огрядний червонолиций чоловік із бігаючими очима. З його вигляду було зрозуміло: увесь цей час він добирав пояснення.
— Марино Андріївно, оце вже несподіванка! — вигукнув він. — Ми чекали на вас пізніше й готували урочисту зустріч.
Мельниченко спробував усміхнутися, однак замість привітності на обличчі з’явилася жалюгідна гримаса.
— А історія на трасі — жахливе непорозуміння. Гончаренко завжди вважався одним із найкращих співробітників. Мабуть, перевтомився, нерви не витримали. Звичайно, ми ретельно в усьому розберемося.
Марина зупинилася впритул до нього, і заздалегідь підготовлена промова урвалася. До кабінету вона не ввійшла, навмисно залишивши розмову відкритою для чергових і секретарів.
— Одним із найкращих? — із крижаним спокоєм перепитала вона. — Якщо ваш найкращий інспектор намагається сфабрикувати звинувачення проти водія й погрожує розправою полковнику поліції, мені важко навіть уявити методи найгірших.
Не давши заступникові оговтатися, Марина продовжила:
— Підполковнику Мельниченко, негайно підготуйте накази про відсторонення Гончаренка й Ткаченка на час службової перевірки.
Мельниченко завагався й заходився розтирати вологі долоні.
— Але, Марино Андріївно, тесть Гончаренка, Петро Сергійович, обіймає серйозну посаду в наглядовому відомстві. Він вельми шанована людина. Можливо, не варто діяти настільки різко? Оформимо дисциплінарне стягнення, переведемо Максима до сусіднього підрозділу. Навіщо відразу псувати стосунки з іншим відомством? Нам же ще доведеться взаємодіяти.
Саме тут пролягала межа, яка визначала все подальше. Марина могла погодитися на зручний компроміс, прийняти правила місцевого кола впливових людей і від першого дня заручитися підтримкою наглядового відомства. Або могла довести розпочате до кінця, відразу перетворивши могутніх покровителів Гончаренка на своїх ворогів. Мельниченко чекав на відповідь, майже не дихаючи. Працівники навколо теж завмерли.
Зараз вирішувалося, чи розчиниться нова керівниця в прогнилій системі, чи почне її ламати. Марина ступила ближче.
— Ви пропонуєте мені домовитися з власною совістю, Мельниченко? Залишити на службі людину, підозрювану в злочині, лише через її корисні знайомства?
— Я думаю винятково про інтереси управління, — ледь чутно відповів підполковник.
— Інтерес управління — порядок на дорогах, а не можливість для обраних безкарно оббирати водіїв. Якщо Петро Сергійович має намір захищати зятя, нехай робить це законним шляхом. А якщо ви ще раз замість виконання наказу заговорите зі мною про зв’язки, підете слідом за Гончаренком. За десять хвилин документи мають бути на моєму столі.
Вона розвернулася, увійшла до нового кабінету й щільно зачинила за собою двері. У приміщенні пахло пилом і старими меблями. Підійшовши до вікна, Марина подивилася на внутрішній двір зі службовими автомобілями. Вона не сумнівалася, що Мельниченко вже поспішає зв’язатися із впливовим тестем Гончаренка, а коридорами починають ширитися розмови про нерозважливість нової начальниці…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
