Максимові ще не виповнився рік, коли тест знову показав дві смужки. Я злякалася: в однокімнатній квартирі й так було тісно, а грошей постійно бракувало. Богдан вислухав усі мої сумніви й відповів, що це маля теж буде любимим, а від труднощів ми вже давно не ховаємося. Так у нас з’явилася Софія.
Двоє дітей-погодків щохвилини потребували сил. Удень чоловік працював, увечері вчився й часто приходив після півночі, ледве переставляючи ноги. Більшу частину часу я давала собі раду сама. Свекруха вже була на пенсії й жила зовсім поруч, але заходила лише на свята, недовго сиділа за столом і йшла, не пропонуючи допомоги.
Третю дитину ми не планували: звістка прийшла вже після того, як Максим і Софія звикли до дитячого садка. Ми з Богданом довго говорили й обоє дійшли одного рішення — дитина залишиться з нами. Новонароджену назвали Варею. Старші, які ще й самі не вийшли з раннього дитинства, всерйоз вважали себе помічниками: тягнулися по пелюшки, обережно гойдали колиску й намагалися ступати тихіше, поки сестра спала. У тісній квартирі стало ще гамірніше, але й радості додалося.
Богдан працював майже без відпочинку, продовжував навчання й обіцяв, що одного дня ми переїдемо до більшого житла. Я вірила йому, хоча бачила, як сильно він утомлюється. Одного вогкого листопадового дня дощ від ранку без упину стукав у вікна. Коли пролунав дзвінок, на порозі стояли двоє колег чоловіка, а поруч із ними — працівник поліції з важким, застиглим обличчям…
