Олександр відступив, ніби з ями потягло вогнем. Марина опустилася навколішки просто в мокру землю, підчепила коробку лопатою й потягнула. Коробка сиділа щільно, ніби її закопали давно й навмисно. Нігті забивалися брудом, серце калатало в горлі.
Коли ізолента луснула, всередині виявився щільний пакет, а в ньому стара клейончаста папка із застібкою. Марина впізнала її одразу. Мати, Наталя Савчук, зберігала в такій квитанції, договори й фотографії, які не довіряла альбомам.
У папці лежав пожовклий аркуш із печаткою нотаріальної контори, кілька фотографій і маленька флешка в прозорому пакетику. Олександр простягнув руку до аркуша, але Марина відсторонила його й притисла папку до грудей. Не грубо — радше так, ніби боялася, що в неї знову відберуть матір.
— Це мамине, — сказала вона. — Оля клялася, що після похорону забрала всі папери й нічого важливого не залишилося. Вона казала, що оригінали загубилися, а в нотаріуса є лише копії.
У вікні дитячої майнуло бліде Лізине обличчя. Дівчинка стояла за склом, притиснувши долоні до підвіконня. Марина подивилася на доньку, на чоловіка, на пса біля ями й відчула, як клубок у горлі розпирає до болю…
